Чимало недоліків в економічній політиці низки українських урядів, які змінювали один одного за роки української незалежності, змушують говорити не лише про безсистемність і фрагментарність пропонованих і реалізовуваних реформ, реформочок і безлічі суто кон'юнктурних ініціатив, а й про відсутність будь-якої політики взагалі.

Омолоджений наприкінці минулого року уряд Азарова номінально приділяє питанню розробки різних програмних документів і стратегій необхідну дещицю уваги. Остання урядова програма розвитку економіки містить багато пафосних декларацій про наміри і гучних напівполітичних гасел про необхідність підвищення рівня життя, розвитку внутрішнього ринку, стимулювання, інтенсифікацію, модернізацію тощо... Свою "програмну лепту" вносить і президент Янукович не тільки через багатосторінкові послання парламенту, а й через розроблену під його патронатом програму економічних реформ, яка супроводжується хронічно невиконуваними щорічними "планами дій".

Однак лише програмами народ не нагодуєш, а тривала стагнація економіки ставить дедалі більше питань з приводу не лише стабільності вітчизняних держфінансів, а й спроможності проекту "незалежна Україна" як такого.

Кинутий у минулому номері DT.UA сигнал біди, викликав живий відгук серед українських політиків та експертів — до редакції надійшло вже багато листів, статей і звернень із цього приводу. Однією з найцікавіших ми вважаємо пропозицію народного депутата трьох попередніх скликань Олександра Третьякова обговорити вкрай актуальну проблему, якій приділяється занадто мало уваги, — тотальну монополізацію української економіки. На його думку, пануючі в Україні монополії та олігополії приведуть країну до кризи, основа для якої вже закладена і готова спрацювати, як годинникова бомба. Тому українська влада зобов'язана розпочати процес демонополізації. Негайно.

— Олександре Юрійовичу, чому ви вирішили акцентувати увагу саме на проблемі монополій? Є побоювання, що процес монополізації економіки може стати тотальним?

— Справа не в побоюванні, що це от-от станеться, а в тому, що це вже сталося. Україна всі роки своєї незалежності планомірно йшла до такої моделі, причому зовсім штучним, а не природним шляхом. Найдивніше, що навіть сам Антимонопольний комітет рапортує про те, що частка ринків з конкурентною структурою зменшилася, а частка ринків "чистої монополії" збільшилася. Крім того, зросли частки ринків з явним домінуванням однієї або кількох компаній.

— Що таке "чиста монополія"?

— Це монополія на ринку, де немає альтернативних постачальників товарів або послуг. Наприклад, газ. При тому, що ми не маємо диверсифікованих джерел поставок газу — ми його імпортуємо з однієї країни, у нас ще монополізована система транспортування, що визнано природною монополією. Але й це не все — у нас в Україні теж є видобуток газу, яким займаються і приватні компанії, але їхні частки настільки малі, що про якусь конкуренцію годі й говорити. Хоча, якби було бажання, навіть тут могла б процвітати конкуренція.

Те саме відбувається і в інших галузях. За минулий рік рівень монополізації зріс у 29 галузях, а зменшився — в 14, частка "чистої монополії" збільшилася у всіх секторах економіки з 14 до 17%, ринків з ознаками домінування — з 36 до 64%. Катастрофічні цифри.

— Чим це загрожує економіці в найближчому майбутньому?

— Про майбутнє говорити складно... Очевидно, що нічого доброго не буде, якщо держава не почне виконувати свою функцію — охороняти і заохочувати конкуренцію. Через бездіяльність влади населення України убожіє, і за його рахунок процвітають ті, хто близький до монопольного становища. Я не люблю кричати на кожному розі, що в усьому винні олігархи або комуністи, але факт такий, що кількість незаможних перевищила 10 млн чоловік — майже чверть населення. І не говорити про негативні наслідки монополізації вже неможливо.

— За українським законодавством, монополістом вважається той, хто займає 35% ринку. Може, варто переглянути цю цифру?

— Переглядати її зовсім ні до чого, вона така сама, як і в усьому світі. І це ілюзія, що тільки за цим параметром і виявляється монополіст. Наприклад, внутрішнє виробництво автомобілів концерном "УкрАвто" в окремі роки перевищує 40%, але чимала кількість на дорогах машин майже всіх світових марок нібито говорить нам про те, що тут ніякої монополії немає.

Насправді навіть неякісне українське законодавство передбачає різні варіанти боротьби з монополізмом і з порушенням конкуренції. Щоб компанію було визнано монополістом, у неї не має бути жодного конкурента. Як бачите, 35% тут уже відходять на другий план. Компанія буде монополістом, якщо ніхто не може скласти їй значну конкуренцію через відсутність вільного доступу, наприклад, до закупівель сировини. Ринок газу — знову ж, дуже яскравий тому приклад. І навіть маючи 35% ринку, компанію можуть і не визнати монополістом у тому разі, якщо буде доведено, що і за такої великої частки ринку вона відчуває серйозну конкуренцію. Більш того, з часткою менш як 35% компанію також може бути визнано монополістом за умови, що конкуренція надто слабка, і частки конкурентів мізерно малі — тут явно потрібні якісь стимули для зростання ринку, компаній.

Однак у нас ця підтримка майже завжди виливається в профанацію. Адже якщо на ринку, наприклад, порцеляни всі вітчизняні компанії слабкі, вони програють імпорту, і треба якось розвивати цей ринок, то що зробить уряд? Правильно — запровадить космічні мита на імпорт порцеляни, але палець об палець не вдарить, щоб дати українському виробникові розвиватися. А український виробник просто підвищить ціни. І все. Ніякої конкуренції тут не буде. От підвищили у 2012 р. мита на іномарки. І що, український автопром воскрес? Та де там — його показники обвалилися. Чому? Тому що через монополії країна убожіє, немає грошей купувати те, що називається вітчизняним автомобілем. І конкурентні можливості умовного "ланоса" сильно обмежені порівняно з тими самими умовними "фольксвагенами".

І, нагадаю, за українськими законами, монополією може бути визнано групу з двох і більше компаній, якщо немає конкуренції з товаром, який вони виробляють. Я можу продовжувати і далі, але, як бачите, у нас начебто передбачено всі випадки. Проте закони не працюють, здоровий глузд не працює, тому за фактом українська економіка монополізована, а за законом — чомусь ні.

— Які монополії ви можете назвати з тих, які монополіями поки що не визнані?

— Знайти потенційного претендента на роль монополії легко: відкриваємо список найбагатших українців і дивимося, чим вони займаються. Наприклад, монополізованою можна вважати практично всю кольорову і чорну металургію. Скільки імен ви можете назвати на цьому ринку? Я — максимум два-три.

— Можете їх назвати? Зазвичай на це запитання відповідають "не будемо показувати пальцем"...

— Давайте покажемо пальцем, не бачу проблем: "Метінвест" Ріната Ахметова і Вадима Новинського, "Приват" Ігоря Коломойського. Додам ще й "АрселорМіттал" Лакшмі Міттала, що володіє "Криворіжсталлю". Ну, от, власне, і все. Не виключено, що на частку цих людей припадає понад 90% ринку. Ринок феросплавів майже повністю підконтрольний "Привату". Чим не монополія?

Ринок енергогенерації та розподілу взагалі було цинічно монополізовано все тим самим Ахметовим — Фонд держмайна просто не соромився робити його компанії переможцями майже в усіх конкурсах з приватизації обленерго. Хіба у киян є вибір, де, у кого і за якою ціною купувати електрику? Немає. Тільки у "Київенерго" Ріната Леонідовича. Він — молодець, що будує свій бізнес, розширює. Але уряд чим зайнятий?

Майже весь хімпром опинився в руках Дмитра Фірташа. Азотні добрива, крім як у нього, купити майже ніде. Список можна продовжувати.

— Чому явні монополії не визнаються такими офіційно, чому немає щодо них розслідувань?

— Юридична майстерність і щедрий хабар здатні довести, що монополія не є такою, тому що навіть при детальному законодавстві, яке передбачило, здається, всі випадки життя, є широке поле діяльності, і хто і як закони використає собі на благо, той і переможе в цих диких умовах. За великим рахунком, усе, що ми не можемо офіційно визнати монополією, називається олігополією. Простіше кажучи, це влада олігархії. Висловлюючись мовою науковою, олігополія — це така структура ринку, за якої домінують лише кілька компаній — частіше від двох до десяти. Саме такий випадок ми маємо в нашій країні, але він перебуває поза законодавчим полем, от у чому проблема. Ви звернули увагу, які організаційно-правові форми українських компаній зустрічаються найчастіше?

— Холдинги?

— Так. І концерни. Що і є характерною ознакою олігополії. Це ще називається трестами. В усьому світі діяльність олігополій регламентується спеціальним (антитрастовим) законодавством, але його немає в Україні.

— Скільки в Україні природних монополій, і чи могли б вони мати конкурентів?

— Офіційно у нас лише десять природних монополій. Сенс їх полягає в тому, що тільки держава у змозі забезпечувати їхню операційну діяльність. Це в теорії. На практиці... Ну от подумайте, чому "Укрпошта" — природний монополіст? Монополія на що? На відправлення посилок? Так уже давно є кілька приватних компаній, які успішно займаються тим самими. Є монополія на доставку листів та іншого. А чи потрібна вона? Чому б державі не демонополізувати цей ринок? Є ж служби доставки зі світовим ім'ям, DHL, наприклад. Так, я не особливо можу вибирати, хто доставить мого листа — "Укрпошта" або хтось інший, тому що "Укрпошта" є на кожному розі, а інші такої розкоші не мають. Але ж це штучна монополія, ніяк не природна.

Те саме стосується "Укртелекому". Він монополіст як фіксованого телефонного зв'язку, так і оптоволоконної мережевої інфраструктури. Держава могла б простимулювати конкуренцію на цьому ринку. Але вона цього не робить.

— Так чому вона цього не робить?

— Ми дуже корумпована країна. Ще не деспотична, але вже майже тоталітарна. Адже у нас є вертикаль влади, де все або практично все вирішує одна особа — президент. І за такої моделі, і за такої розвиненої корупції монополії процвітають, а конкуренція загинається.

Україна відштовхує зарубіжних інвесторів, приватизація обленерго — яскравий тому приклад. Якби уряд створив чесні правила гри і домагався їхнього дотримання всіма, ми мали б більше інвестицій і більше конкуренції. У нас був би вибір.

В Україні важко вести взагалі будь-який бізнес, тому що немає рівних можливостей. Відповідно до індексу Doing Business 2013 р., який публікується Світовим банком, Україна за ступенем легкості ведення бізнесу несподівано для багатьох піднялася з 152-ї сходинки на 137-му. Я, відверто кажучи, не зрозумів, а що такого у нас сталося, що ми раптом стали країною "великих можливостей"? До цього індексу в усіх чимало претензій, і виявилося, що у нас десь стало краще, але десь гірше, причому набагато. Наприклад, розпочати бізнес стало легше, а одержати дозвіл на будівництво — складніше. Одержати кредит так само важко (хоча за цим критерієм Україна має найвищу позицію — 23-тю), а захист прав інвесторів погіршився. І за всіма показниками ми пасемо задніх.

Нарешті, величезну роль відіграє політика. Коли бізнес і влада зрослися, то про будь-яку конкуренцію і мови бути не може.

— Що треба зробити? Де шукати успішні приклади демонополізації? Вони взагалі існують?

— Звичайно, існують. Я віддав би перевагу американській моделі, при якій захист конкуренції зведено до рівня національної ідеї. Але у нас такого не буде. Тому можна розв'язувати проблеми, скажімо так, оригінальними методами. Наприклад, у 2004 р. уряд Грузії взагалі ліквідував Антимонопольну службу. Зазначу, що в багатьох країнах аналогів нашому АМК узагалі не існує. Грузини проаналізували ситуацію і вирішили, що їм не потрібні дармоїди, які будуть штрафи виписувати і монополістам, і тим, хто ніколи монополістом не був. Замість цього було створене Агентство з вільної торгівлі і конкуренції в складі аж шести осіб. Ви собі можете це уявити? Шість! У нас в АМК тільки перших і других заступників голови комітету удвічі більше, і чим вони займаються, сказати складно. А шість чоловік у Грузії займаються тим, що не допускають появи державних актів, які перешкоджають конкуренції. От і все! Погодьтеся, що це і оригінально, і ефективно. Для того щоб не давати монопольного становища, скажімо, власникам меткомбінатів, не потрібна тисяча чиновників, одного цілком вистачить. Нам можна лише мріяти про таке. Як сказав би Михайло Чечетов, оцініть красу гри.

— Як ви вважаєте, за яких умов таке буде можливо в Україні, і що це дасть країні?

— Умови тут прості — потрібна демократія. Повноцінна. Потрібна справжня боротьба з корупцією, а не те, що маємо зараз. Потрібна політична воля і потрібні світлі голови, освічені і талановиті люди, здатні приймати оригінальні та ефективні рішення. Нам не потрібне збіговисько родичів при владі.

А ефект від демонополізації очевидний: тільки в конкурентному середовищі народжується добробут. Монополія — це шлях у кам'яний вік. Ми з нього не цілком вийшли, але й залишатися там уже ніяк не можемо.