Опозиційний депутат Олександр Третьяков, який балотується по округу № 218, що об’єднує частини Святошинського та Оболонського районів столиці, – киянин у четвертому поколінні. Сім’я Третьякових жила спочатку на Шулявці, навпроти кінотеатру Довженка, пізніше – у самому центрі Києва, на вулиці Леніна, нині Богдана Хмельницького. Одна бабуся жила на Русанівці, інша – на Куренівці. І прабабусі народилися в Києві. А сам Олександр з дитинства почав асоціювати себе з рідним містом. І полюбив його на все життя.

– Чи змінився Київ із часів вашого дитинства?

– Не так сильно, як міг би. як ходив тоді на Куренівку 18-й тролейбус, так і ходить. Щоправда трамваїв багато познімали. Ну, хіба що висоток набудували. і, звичайно, шокує забудова дніпрових схилів. Коли виходиш на оглядовий майданчик біля Верховної Ради, то замість звичного з дитинства краєвиду бачиш оце неподобство – вертолітний комплекс. Це просто дратує, особливо якщо знати, що на території кабінету міністрів є місце, де міг би сідати вертоліт. щезли й певні традиції – тоді щонеділі наша дворова команда грала на асфальті у футбол, а старші хлопці щовечора грали на гітарах по дворах пісні «машини часу», Юрія Антонова, а також власні. Я здебільшого слухав та підспівував.

– Судячи по фігурі, ви з дитинства займалися спортом?

– Так, займався боротьбою дзюдо, грав у баскетбол – було зручно закидати м’яча в сітку, маю зріст метр дев’яносто шість. Але перший кандидатський розряд отримав лише із шахів, іще у 12 років. Може, позначилися мамині гени – вона в мене вчителька математики, а шахи вимагають точних розрахунків, тренованої пам’яті, математичного мислення, терпіння.

– Ви, напевно, тоді мріяли стати чемпіоном світу із шахів?

– Я тоді мріяв бути розвідником. Мене дуже захопив фільм про Штірліца – романтичний, цікавий. Уявляв себе на місці легендарного героя й бачив себе таємним агентом, якому завдяки розуму й сміливості вдається руйнувати плани ворогів. а вечорами до пізньої ночі зачитувався біографіями знаменитих маршалів – Баграмяна, Жукова, Рокоссовського. намагався сам розробляти плани ведення боїв, отож виходить, з дитинства вивчив військові стратегії.

– Військове училище замість інституту – досить жорсткий вибір.

– Так, причому вчитися в КВІРТУ (київське військове інженерне радіотехнічне училище) насправді виявилося не так важко, як я очікував, а ще важче. курсантам 1987-го року надходження «пощастило»: на полігон для проходження курсу молодого бійця відправляли на три місяці, там жили в наметах по 8 курсантів у кожному, вночі було так вогко, що форму (х/б) вранці потрібно було віджимати. І фізичні навантаження теж були такими, що не кожен витримає, – ранній підйом, навчальні тривоги в будь-який час дня й ночі. Утім, це насправді був не тільки мій вибір – батьки вирішили, що військова освіта піде мені на користь, бо трохи хуліганив у школі. Я вирішив піти їм назустріч, і прийняв цю пропозицію. Їхній розрахунок справдився: саме в училищі я навчився головного – не зраджувати й не здаватися ні за яких обставин, цінувати дружбу й працювати в команді.

– Що ж завадило вашій кар’єрі військового?

– Безгрошів’я. І ще один момент – коли мені стало по-справжньому важко. Звичайно, нікому тоді в цьому не зізнався, але ні за що не хотів би пройти через таке ще раз. За рік до випуску з училища – серпневий путч. Я щойно, 3-го серпня 1991-го, одружився, а 19-го – усі ці події. Оголошено військовий стан, у КВІРТУ стояли готові заведені бетеери, автомати були роздані й заряджені бойовими патронами. ми, 20-річні курсанти, сперечалися в казармі, чи будемо стріляти, чи не будемо, якщо віддадуть наказ. так от, ті, хто народився в Києві, як один відмовилися стріляти, звісно, знаючи, що під час військового стану невиконання наказу може загрожувати серйозними санкціями. А як же стріляти – там наші друзі, наші однокласники, вони під час революції на граніті голодували на центральній площі. Я відмовився стріляти. І мій шкільний друг Володимир Каретко теж. До слова, ми з ним досі разом, уже як партнери – вважайте, все життя, починаючи з третього класу.

– Розкажіть докладніше про весілля. Як обрали собі наречену?

– Як заведено, з першого погляду. Познайомилися випадково, я тоді був курсантом військового училища. Гуляв зі своїм другом по бульвару Шевченка, у цивільному одязі. Алла йшла назустріч. Коли ми з нею розминулися, я попросив друга наздогнати її, щоб той запитав, чи можна з нею познайомитися. Вона спочатку не погоджувалася, але потім розговорились, і я підійшов до них. Через тиждень запросив її на перше побачення. Одружилися ми в 1991 році, і з того часу разом. Пам’ятаю, на день Перемоги 9-го травня повів кохану в кафе і сказав: «може, ми одружимось?». Алла нічого не відповіла. Але здаватися не в моїх принципах: пам’ятаю, повіз її до себе додому, підхопив на руки, заніс на восьмий поверх, де жив з батьками. Двері відчинила мама. «ось, – кажу, – мамо, я дружину собі приніс!». Алла так збентежилася, казала, що згоди не давала. А я їй: «ось спробуй тепер мамі сказати ні». А потім, за святковим столом, мама запропонувала мені тост сказати. Я: «ну, з днем Перемоги!». А мама каже: «та ні, ти про Аллу кажи». А я: «ось я й кажу – з днем Перемоги!»

– Ви згадали безгрошів’я, яке торкнулося Вашої молодої сім‘ї...

– Воно, мабуть, і підштовхнуло мене зайнятися бізнесом. Платня молодого офіцера була десь десять доларів на місяць, цього мені вистачало лише на проїзд із Києва до Василькова, до моєї військової частини. Іти з армії було складним рішенням, але ми з другом Володимиром це зробили – разом подали рапорти про звільнення. І зайнялися бізнесом. У ті роки ніхто поняття не мав, що таке ази ринкової економіки, попит і пропозиція – усе це прийшло набагато пізніше. Тому доводилося самостійно розбиратися в тонкощах бізнесу. Працювали цілодобово й без вихідних, і за два роки наша компанія АТЕК-95 (Олександр Третьяков & company) увійшла до трійки найбільших нафтопереробників у країні. Потім з’явилася й мережа автомобільних заправок – спочатку в Києві, а потім у інших містах України. Вважаю себе щасливчиком: рекет нас не зачепив. Правда, досить небезпечно було їздити до Лисичанська Луганської області, де був нафтопереробний завод. Зате коли у 25 років зі свого першого мільйона вручав матері ордер на щойно куплену на зароблені гроші квартиру, пам’ятаю, страшенно пишався собою.

– Тоді ви працювали без вихідних, а як зараз?

– Зараз я остаточно віддав перевагу політиці перед бізнесом, працюю народним депутатом України, продав усі фірми, одержую тільки відсотки й дивіденди з вкладів та акцій. Тому вже багато років в нашій сім’ї існує неписаний, але залізний закон: у суботу та неділю ми не працюємо. Хай який напружений був робочий тиждень, краще вже ночами працювати в будні, а вихідні – виключно для сімейного спілкування. І я давно звик так планувати свою зайнятість, аби лишалося достатньо часу для родини.

– Віддаєте перевагу активному сімейному відпочинку?

– Мабуть, я таки домосід. коли був молодший, то здавалося, що треба встигнути якомога більше, кудись поспішати… з віком з’явилися інші, справжні цінності. Тож по вихідних люблю сидіти вдома й возитися з дітьми та нашим собакою Ларі породи ші-ацу. Ще в нас є кролик Жером та папуга Прохор. Його свого часу журналісти прославили, бо його клітка під час Помаранчевої революції стояла біля телевізора, і він тоді навчився скандувати: «разом нас ба-га-то!» але вже забув. Може, тому, що телевізор майже не вмикаємо, хіба що діти мультики дивляться. Хоча вони якраз не люблять сидіти вдома і завжди знаходять привід, щоб і мене таки витягнути погуляти. Даринка любить риболовлю: у свої дев’ять років зловила навіть щуку на спінінг. Ми з нею часто рибалимо, зазвичай піймаємо 20-30 рибок, потім їх відпускаємо. А двійнята Єгор і Данило, поки їм по чотири з половиною, віддають перевагу футболу перед риболовлею – люблять ганяти м’яча у дворі зі мною. від походу на стадіон вони, звичайно, теж не відмовилися б, але поки ще рано, я побоююся – якщо розбіжаться в різні боки, не спіймаю.

– Вони схожі між собою?

– Зовсім несхожі. і зовні, і за характером вони різні. Буває, грають, а через хвилину вже б’ються. Причому плаче той, хто вдарив перший. Єгорко, наприклад, ударить Данька й реве. Ну як ти його покараєш? І знаєте, хоч вони й різні, а обидва на мене схожі, принаймні мені так здається.